Деякі моменти які виникають під час утримання аліментів

      Після розлучення більшість жінок звертаються до суду з позовною заявою про утримання аліментів з чоловіків. Після винесення судом відповідного рішення виконавчий лист підлягає виконанню органами держаної виконавчої служби. Але необхідно зазначити, що деякими громадянами допускаються помилки, які в подальшому призводять до виникнення заборгованості по аліментам. Дані проблеми можливо уникнути.  
      Характерні помилки особи з якої судом стягнуто аліменти, це чекання поки виконавчий лист з'явиться за місцем роботи для проведення утримання аліментів із заробітної плати. Але дана особа допускає помилку, невідомо коли особа на користь якої винесено рішення суду отримає в суді виконавчий лист та пред’явить його до виконання в органи державної виконавчої служби чи зазначить місце роботи боржника. За цей час може виникнути заборгованість по аліментам, яку в подальшому прийдеться утримувати в розмірі від 50 % до 70 % від заробітної плати. Все це позначиться на матеріальному становищі особи з якої стягнуто аліменти - судом. Дану ситуацію можливо уникнути скориставшись правом передбаченим ст. 187 Сімейного Кодексу України, якою передбачено, що один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві. Така заява може бути ним відкликана, після надходження виконавчого листа за місцем роботи боржника.
      Таким чином заборгованість по аліментам не виникає, не порушуються права дитини.  
      Слід звернути увагу громадян з який стягуються аліменти, що ст. 196 Сімейного Кодексу України передбачено, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Звичайно можна спробувати довести в суді, що заборгованість виникла не з вини платника аліментів, але це не легка справа, вона потребує додаткових витрат на отримання кваліфікованої правової допомоги, і навіть після цього не можна гарантувати успіх.
      Одночасно особам які звертаються до суду з позовною заявою про стягнення аліментів необхідно враховувати те що виконавчий документ повинен відповідати вимогам Закону України "Про виконавче провадження", а саме вимогам ст. 19. Одна із характерних помилок не зазначення у виконавчому документі iндивiдуального iдентифiкацiйного номеру боржника. Відсутність зазначеного номеру призводить до неможливості встановити місце роботи боржника або отримання інформації про його доходи через органи податкової інспекції. Звичайно суд самостійно не буде встановлювати зазначену інформацію, її суд може витребувати лише за клопотанням позивача. Взагалі треба розуміти, що суд винесе таке рішення яке його попросять якщо звичайно вимоги ґрунтуються на нормах права. 
      Тому перед зверненням до суду необхідно враховувати, що після отримання рішення суду його треба виконати, виконання рішень судів в України покладено на органи державної виконавчої служби, тому зразу необхідно враховувати те що виконавчий документ повинен відповідати вимогам Закону України "Про виконавче провадження".  

Виконання судових рішень в Україні.

 

Громадяни України за захистом своїх прав все більше і більше звертаються до суду, тим більше під час економічної кризи. Але рішення суду це ще не панацея, воно повинно бути виконано, інакше це лише папірець з гербовою печаткою. Тому вже під час звернення до суду необхідно враховувати деякі нюанси, які в подальшому допоможуть виконати рішення суду.

Як відомо, виконання судових рішень в Україні покладено на органи державної виконавчої служби. Державна виконавча служба виконує рішення в порядку передбаченим Законом України "Про виконавче провадження". Цим Законом ст. 19 передбачені певні вимоги до виконавчого документу. Деякі вимоги зазначеної статті можуть трактуватися по різному, але в першу чергу людина яка звертається до суду хоче щоб її права були поновлені, а ні займатися демагогію, яким чином повинна трактуватися та чи інша стаття Закону.

Наприклад: пунктом 3, частини 1, статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено зазначення у виконавчому документі ідентифікаційного коду  суб'єкта  господарської  діяльності боржника за його наявності (для    юридичних    осіб), індивідуальний ідентифікаційний  номер боржника за його наявності (для  фізичних осіб - платників податків). Деякі юристи вважають, що це не обов’язкова вимога, але це помилкова думка.  

Відсутність ідентифікаційного коду у виконавчому листі призводить до неможливості отримати будь яку інформацію у податкових органів, серед якої рахунки відкриті в банківських установах, що в подальшому призведе до неможливості накладення арешту на кошти боржника та до не виконання рішення суду.

Тому одразу в позовній заяві необхідно просити, наприклад: стягнути кошти з підприємства "Роги та копита" код ЄДРПОУ. Виникає питання, а звідки позивач знає код відповідача? Якщо трудовий спір, або договірні відносини код ЄДРПОУ можна побачити на печатці підприємства. У випадку відсутності будь – якої інформації про код можна скористатися наданими правами передбаченими Цивільно процесуальним Кодексом України та заявити клопотання про витребування судом інформації про ідентифікаційний код, як у самого відповідача так і в податкових органів.

Так само краще щоб у виконавчому листі був зазначений індивідуальний ідентифікаційний  номер боржника.

Після оголошення рішення суду та набрання ним чинності необхідно звернутися до суду із заявою про видачу виконавчого листа. Саме виконавчий лист необхідно самому позивачу здати на примусове виконання до відповідного відділу державної виконавчої служби, написавши заяву про прийняття виконавчого листа до примусового виконання. Така сама процедура і у випадку винесення ухвали в порядку забезпечення позову. Деякі громадяни вважають, що ухвалу на виконання може направити до державної виконавчої служби сам суд, це помилкова думка. Статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження", визначені підстави для відкриття виконавчого провадження, саме державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі  виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання  рішення. Хоча слід зазначити, що виконавчий документ може пред’явити до виконання прокурор  у випадках представництва інтересів громадянина в суді.

Не пред’явлення ухвали до виконання самим позивачем, призведе до відмови у відкритті виконавчого провадження, що дозволить відповідачу перереєструвати майно на іншу особу та уникнути виконання рішення суду.  

 

В подальшому все, чекайте але мабуть Ви маєте бажання стовідсотково отримувати усі документи винесені державним виконавцем. Зразу слід зазначити, що ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", передбачено декілька шляхів направлення копій постанов  державного  виконавця та інших документів виконавчого провадження, які повинні бути доведені державним  виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження.

Перший - це надсилання документів адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією.

Другий - за умови авансування стягувачем в порядку, передбаченому цим Законом, витрат на проведення виконавчих дій документи виконавчого провадження можуть надсилатися учасникам  виконавчого  провадження рекомендованими листами.

Третій - за письмовою заявою учасників виконавчого провадження документи виконавчого  провадження можуть надсилатися адресатам факсимільним зв'язком або електронною поштою.   Документи виконавчого провадження, направлені факсимільним зв'язком або електронною  поштою, вважаються врученими за наявності належного підтвердження їх одержання адресатами.

Як бачите вибір є - перший шлях не гарантує нічого, до Вас як і до боржника можуть не доходити відповідні документи виконавчого провадження, що в подальшому призведе до виникнення підстав оскарження дій державного виконавця та затягування виконання рішення суду.

Другий шлях витратний і вигідний лише стягувачу, але це гарантована можливість бути певним, що в першу чергу боржник отримає усі документи та не дасть йому можливість звернутися до суду зі скаргою на дії державного виконавця щодо неотримання ним відповідних документів.

Третій шлях можна використовувати лише стягувачу але практично від нього немає ніякої користі.

Вирішуйте, що краще Ми лише можемо Вам допомогти не допуститися помилок.          

 

Наслідки втрати державного акта на землю.

Громадяни часто звертаються з приводу втрати чи псування державного акту на право власності на землю. При цьому дехто помилково вважає, що разом із втратою державного акта він автоматично втрачає і право на свою земельну ділянку. Також часто власники земельних ділянок укладають угоди про відчуження належної їм землі, вважаючи ці правочини законними. Це теж можна трактувати як втрату правовстановлюючого документа на земельну власність. А виникають такі ситуації через дуже низький рівень правової обізнаності селян. Саме тому ми звертаємося сьогодні до цієї теми. Отже, що являє собою державний акт на право приватної власності на землю і які правові наслідки його втрати?

            Право власності на землю означає право володіння, користування і розпорядження своєю земельною ділянкою, що закріплено статтею 78 земельного кодексу України. Відповідне право виникає лише після отримання державного акта на право приватної власності на землю та його державної реєстрації. Державний акт являє собою правовстановлюючий документ, який посвідчує право приватної власності на конкретну земельну ділянку з чітко визначеними межами.

            Порядок складання, видачі, реєстрації та зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку закріплений  в однойменній Інструкції «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі». Згідно з цією Інструкцією, державний акт на право приватної власності на земельну ділянку складається у двох примірниках. Перший примірник видається власнику земельної ділянки, а другий зберігається у відповідних радах чи райдержадміністраціях або за їхнім дорученням – у районних відділах земельних ресурсів Держкомзему України.

            При втраті або псуванні державного акта на землю власнику видається дублікат. Для отримання дубліката власник утраченого чи зіпсованого державного акта на право власності на земельну ділянку має звернутись з письмовою заявою до відповідного органу, яким було видано зазначений державний акт. У заяві вказується: де, коли і за яких обставин утрачено або зіпсовано державний акт. Власник також має дати оголошення про втрату державного акта в місцевих засобах масової інформації. Якщо протягом місяця з дня публікації ніяких повідомлень не надійшло, то відповідний орган, яким було видано державний акт, дає доручення  місцевому відділу земельних ресурсів виготовити дублікат утраченого чи зіпсованого державного акта.

            Таким чином, при втраті або псуванні державного акта на право приватної власності на землю його власником, останній не втрачає право власності на свою земельну ділянку, а тільки документ, який підтверджує це право. І для поновлення цього документа треба лише звернутися до відповідного державного органу з заявою про видачу дубліката.

            Втрата державного акта на землю можлива і внаслідок незаконного відчуження землі її власником. І ця проблема знову ж таки пов’язана з низьким рівнем правової обізнаності громадян. Прикладом може бути характерна ситуація, яка виникла у Миколаївській області.

            Минулого року за юридичною допомогою звернувся колишній житель села Писківка Миколаївського району Петро Загреба з проханням допомогти витребувати з незаконного володіння належний йому державний акт. Історія його була така. В 1999 році Петро отримав сертифікат на право на земельну частку (пай), а через рік переїхав зі свого села в місто Херсон на постійне місце проживання. Щоб набути повноцінне право власності на земельну ділянку, в 2003 році видав доручення на ім’я свого колишнього односельця на право розпорядження земельною часткою (паєм) та отримання державного акта на право власності на землю. У цьому ж році відповідний державний акт був виготовлений на ім’я Петра Загреби. Однак колишній його односелець повертати державний акт власнику не поспішав. Навпаки, почав вимагати передачі земельної ділянки собі у власність, оскільки, з його слів, він витратив багато коштів і сил на оформлення державного акта. В результаті була складена розписка про продаж Петром земельної ділянки своєму колишньому односельцю.

            Після написання згаданої розписки, Петро Загреба схаменувся і знову звернувся до односельця з проханням повернути державний акт. Проте той відмовився повертати державний акт, вважаючи що отримавши розписку, він є власником землі.

            Тоді Петро  подав позов до Миколаївського районного суду про витребування  з незаконного володіння свого державного акта й одночасно звернувся за юридичною допомогою по представленню його інтересів в суді.

            У березні 2007 року відбулося судове засідання. В свою чергу, представники відповідача в судовому засіданні як основний доказ представили розписку, надану позивачем.

            Довелося роз’яснювати, що розписка позивача про те, що він продав свою земельну ділянку відповідачу, отримав за це гроші повністю, та претензій з цього приводу не має, ніяк на підтверджує факт укладання між сторонами двостороннього правочину. Згідно з вимогами пункту 1 та пункту 4 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та має вчиняти у формі, встановленій законом. Відповідно до вимог статті 209 Цивільного кодексу України, правочин, здійснений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених Законом. Перелік правочинів, які підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, включає пункт 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. До них, зокрема, належать і договори про відчуження земельних ділянок, які перебувають у колективній чи приватній власності. Також було роз’яснено, що, відповідно до статей 210 та 657 Цивільного кодексу України, для зазначеного правочину законом встановлена пряма вимога на обов’язкове проведення його державної реєстрації

            Особливу увагу зазначено на той факт, що сторони при складанні розписки не врахували пункт 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, яким встановлена заборона власникам сільськогосподарських земельних ділянок продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки, крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

            Отже, згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України, зміст укладеного між сторонами правочину суперечить загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. Відтак, на підставі статті 215 Цивільного кодексу України, даний правочин є недійсним (нікчемним). Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Отже в разі визначення недійсності правочину кожна з сторін зобов’язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

            Під час цього ж судового засідання було встановлено, що в розписці, наданій позивачем (Петром Загребою) відповідачу, не зафіксована ціна, за якою відбувався продаж земельної ділянки.

            8 квітня 2007 року Миколаївський районний суд виніс рішення, яким вимоги Петра Загреби були задоволені: відповідача зобов’язали передати йому державний акт на право приватної власності на земельну ділянку розміром 1,77га.

            У цій історії, звичайно, не варто однозначно винуватити когось із її героїв – обоє вони стали жертвами свого незнання. Проте досить часто такі ситуації виникають справді через недобрий умисел. Опираючись на свій досвід, можна стверджувати, що в подібних ситуаціях проблему можна вирішити набагато швидше і без втручання суду.

            Для цього, достатньо звернутися до відповідного державного органу з заявою про видачу дубліката державного акта на землю, як при його втраті або псуванні. На нашу думку, цей шлях часто буває і простішим, і більш розумним.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЧЛЕНІВ ОСОБИСТОГО СЕЛЯНСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.

15 травня 2003 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон "Про особисте селянське господарство "

    Державний комітет по земельних ресурсах надав роз'яснення термінам що зазначені в ньому, поняття "особисте підсобне господарство" до якого ми всі так звикли на протязі багатьох років, та "особисте селянське господарство" враховуються тотожними.

    Відповідно Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" кожна особа, яка проживає, або переселяється у сільську місцевість для постійного проживання має право отримати землю, та створити особисте селянське господарство.

    Дане господарство - створюється громадянами індивідуально, або з особами, які перебувають з ними у сімейних чи родинних стосунках і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі у сфері сільського зеленого туризму.

     До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать жилі будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку.

     Для створення особистого селянського господарства громадянин повинен отримати у власність або оренду земельну ділянку розміром не більше 2.0 га.

     Громадяни України які отримали у власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2.0 га мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм установлених статтею 121 Земельного кодексу України, а саме до 2.0 га.

     Ведення особистого селянського господарства - це господарська діяльність яка не належить до підприємницької й проводиться без створення юридичної особи. Облік таких господарств здійснюють сільські, селищні, міські ради, за місцем розташування земельної ділянки, відповідно Наказу Державного комітету статистики України № 95 від 18.04.2005 р. "Про затвердження форм погосподарського обліку та Інструкції з ведення погосподарського обліку в сільських, селищних та міських радах".

     Члени особистих селянських господарств належать до категорій зайнятого населення в разі, якщо робота в цьому господарстві для них є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює, або перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

     Члени особистого селянського господарства мають право, самостійно вирощувати сільськогосподарську продукцію на свої ділянці, реалізувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівельним, переробним підприємствам та організаціям, іншим особам.

     При реалізації власником сільськогосподарської продукції (включаючи продукцію первинної переробки), вирощеної (виробленої) на земельних ділянках наданих для: ведення особистого селянського господарства, якщо їх розмір не було збільшено в результаті отриманої в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибних ділянках), ведення садівництва та індивідуального дачного будівництва, прибутки від вказаної діяльності відповідно до пункту 4.3.36 статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" до оподаткованого доходу не включаються.

     Але порядок визначення розрахункового місячного доходу на одного члена особистого селянського господарства існує та встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України № 2031 від 26 грудня 2003 р.

Даний розрахунок може використовуватися для обчислення сукупного доходу громадян при нарахуванні соціальної допомоги, отримання субсидії і т.д.

     Члени особистого селянського господарства мають право, отримувати в установленому законом порядку трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії.

     Оскільки фізичні особи, які займаються веденням особистого селянського господарства відповідно до Закону, не визначені платниками страхових внесків, то зазначені особи можуть брати добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, якщо вони досягли 16-річного віку та не належать до кола осіб, які підлягають обов'язковому пенсійному страхуванню відповідно до статті 11 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
     Особи, які бажають прийняти добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, повинні укласти договір на термін за домовленістю, але не менше ніж на рік.
     Для цього, до територіального органу Пенсійного фонду за місцем проживання подається відповідна заява за формою, встановленою правлінням Пенсійного фонду, та документи відповідно затвердженого переліку.

     Сплата страхових внесків особами, які беруть добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, здійснюється у порядку, визначеному у розділах 2, 3, 4, та 5 Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, № 21-1 від 19.12.2003 р.
     У разі виявлення бажання отримувати допомогу з інших фондів державного соціального страхування, особи, реєструються як страхувальники, в районних (міжрайонних), міських, районних (міжрайонних) у містах виконавчих дирекціях відділень Фондів соціального страхування за місцем свого проживання і в добровільному порядку сплачують страхові внески.
     Тому при створенні Особистого селянського господарства, якщо його заплановано створити на довгий час, громадяни повинні самостійно вирішити питання про необхідність свого страхування, та страхування інших членів господарства, та сплати страхових внесків до фондів, з урахуванням непередбачених обставин які можуть статися у майбутньому.